Дощ йшов із самого ранку і до обіду встиг добряче намочити ворону. Уся скуйовджена і явно не в гуморі, вона всілася на ліхтар навпроти мого вікна та принишкла. Пропустити таку нагоду було геть не можливо і я, покидавши усі свої справи, взялася фотографувати, поки ворона не злетіла. Тремтячими руками (від усвідомлення того, що зараз усе піде як завжди) я схопила фотоапарат, про штатив годі було думати, просто клацала затвором, що стояв на автоматі. А пташина все не злітала. Сиділа, крутила головою, пильно розглядала усе навколо круглим оком, і, думаю, навіть помітила мене за вікном, та все одно лишалася на місці. Я теж не пасла задніх і повним ходом (звісно, вже зі штативом) знімала по черзі через усі свої наявні об’єктиви (4), а ворона знай сиділа собі далі. В мене встиг скипіти суп, потім захолонути до «стану жаби», а я все не могла відірватися від камери. Я знімала фото, я знімала відео, я міняла положення камери. І все було добре, але в кадрі практично нічого не відбувалося — ворона була якась сонна і неповоротка. А потім я зрозуміла, що вона тихенько чекає, поки в неї підсохне пір’ячко. І справді, пройшов якийсь час, пташинка ожила, ретельно причепурилася, розім’яла лапки та відпустила мене, злетівши…