— І що, пошкодити головний артефакт Ельвагару так легко? — Касіян похитав головою. — Не думаю, що Висока* Рада пускає будь-кого до святині.
— Не будь-кого, але ж тебе в Ельвагар пустили. Рада прогледіла дракайна в есткорті котрогось з гостей. За бажання зайти у приміщення Ради цілком можливо. Можна піднятися до Альфродул.
— Та хіба артефакт можна пошкодити? Це величезний заряджений кристал. Жодна зброя і куля не можуть його навіть подряпати. До того ж я чув, що Альфродул здатен віддзеркалювати магію, наче люстерко, будь-яке закляття він просто відіб’є. То що лишається? Вибухівка? Чи справді так просто непомітно закласти вибухівку в самісінькому серці Ельвагару?
Прийшла черга Ашули задумливо поглядати на стіну. Лордів Високої Ради оберігали вартові, що стовбичили по кутках на її допиті. Та їй вдалося вільно увійти в Раду та прогулятися коридорами. То що заважає шпигуну-найманцю-вбивці пробратися у приміщення, піднятися до Альфродул та підкласти вибухівку чи вибуховий артефакт? Тим паче в місті є чорний брат. А де один найманець, там готуйся стрічати ціле лігво.
Чи можливо взяти мури Ельвагару штурмом? До стіни, через рівні проміжки, тулилися зубчасті білі вежі, оснащені магічними ліфтами. Десятки вартових щодня обходили довірений їм периметр, пересуваючись по узгоджених маршрутах широкої платформи вздовж верхньої частини стіни. А комунікували між собою за допомогою мережі дзеркал-артефактів, здатних передавати зображення крізь величезні дистанції. Про небезпеку дізнаються якщо не миттєво, то достатньо швидко, щоб зреагувати на напад.
Вона не була вломником, тому не уявляла чи достатньо надійна така система безпеки, хоча Лім навчив її відчиняти замки та робити простенькі відмички. Одразу з’ясувала для себе, що не стане здобичницею, грабіжницею чи вбивцею. Не буде обкрадати могили та шпигувати на замовлення братів. Хоча знала, що найвродливіші жінки з братства вельми успішно торгували інформацією, яку збирали в ліжках Великих домів. Для того влаштовувалися у найдорожчі, елітні борделі Унії й торгували тілом. Метикува́тіші з унійською грамотою за пахвою ставали гувернантками у Великих домах, а згодом коханками їхніх очільників .
То як це станеться? Якийсь засланець підірве Альфродул чи закляттям пошкодить Стіну? Як саме Ельвагар паде? Поклавши руку на серце їй направду було байдуже. Її хвилювала безпека лише кількох альвів про яких вона щиро дбала.
— Гаразд, Ашуло, я піду, — Кірш’я зітхнув, визнаючи свою поразку. — А ти… бережи себе, — він обвів її тужливим поглядом. Видаючи горлом звук одночасно схожий і на шипіння і на скавучання. Напевно, так міг бідкатися крокодил, що проґавив сніданок.
Івлінг розвернувся та пішов геть, лише раз озирнувся на перехресті оквітлих доріжок, поглядаючи чи то на неї, чи на сардарів, що некліпно стежили за його переміщенням. Щойно емісар зник за рогом, Ашула зітхнула з полегшенням, розпрямила плечі. Дивний тягар, що тис на неї весь час розмови з Касіяном, нарешті щез. Його присутність анітрохи не втішала, і у те, що вони з івлінгом друзі, їй заледь вірилося.
— Усе гаразд, хатун, ми поруч, — нагадав Акхіл, голосом трохи схожим на Асвальдурів. Вона поклала долоню поверх його руки, відчувши раптове заспокоєння.
— Дякую. Цього разу ви з’явилися миттю. У салоні мені здалося, що мої вартові кудись поділися.
— Від вас нічого не приховати, хатун, — слабка усмішка торкнулася Акхілових вуст. — Ішаан Кірш’я попросив нас перевірити периметр. Насправді дракайнів, що готували засідки було декілька. Тож я не знав кого варто знешкодити першим.
— Їх було декілька? — хвилювання і розпач повернулися, вдаривши сильніше.
— Перший напад мав статися у порті, одразу біля зупинки. Другий на бульварі. Обидва ми попередили завчасно. У салуні на вас також очікували декілька дракайнів.
— То комусь вдалося провести в Ельвагар цілий загін ящірок і Рада цього навіть не помітила?.. — ідея, що хтось може вдертися в Зали й закласти вибухівку прямо під Альфродул ставала усе реалістичнішою. — Ереїн казав, що перед нами в Ельвагар прибула делегація Маровінів підписати рибну угоду. А Шіма згадувала, що бачила дракайнів, коли працювала на Дім.
— Поки що нам не вдалося ідентифікувати приналежність убитих до Великого дому, — відрапортував Акхіл, лишаючись поруч як і решта сардарів. Хоча Ноа запевняв, що в маєтку Айшарів цілком безпечно. — «Авжеж. Не рахуючи Касіяна, який просто виник з повітря».
— Гадаю, ти передаси Ноа нашу з Касіяном розмову?
— Я вже сповістив ішхатана.
— Звісно ж, — важко зітхнула, дивуючись власній наївності. Акхіл ніякий їй не друг, він — помічник Ноа, він створена ішхатаном машина і лишатиметься вірним ішхатану допоки працюють його шестерні, чи що там було в сардарів за начиння. Йти до Шіми перехотілося. Відчувала, що там буде Кірш’я, свідомо чи ні — ще один наглядач. Роздратування і розчарування огортали думки в липкий, неприємний кокон. — Що ти хотів мені розповісти про той інший артефакт? Що в ньому такого особливого?
— KV62 був знайдений групою археологів ще минулого століття. Вони встигли дати назву знахідці та внести в реєстр перед зникненням.
— Зникненням?
— Так, хатун. Усі, хто брав участь в експедиції таємничо зникли з місця розкопок, лишивши все обладнання та особисті речі. Жодних слідів пограбування чи втечі. Ані трупів, ані інших органічних решток знайдено не було.
— Це все дуже цікаво, Акхіле, але як цей твій KV62 пов'язаний з Альфродул?
— Проаналізувавши доступні мені записи з публічних джерел і засекречених архівів Домів, а також провівши ретельний огляд артефакта, відомого як Альфродул, я зробив висновок про можливу спільну природу об'єктів та їхні позаземне походження.
-- Тобто позаземне? — Ашула аж смикнулась почувши останнє слово. У голові раптово виник спогад про широке підвіконня, закидане шовковими подушками, оксамитово чорне небо, що так манливо нависає над нею і величезний золотий місяць, поїдений кратерами. І їй знову здається, що вона бачить обриси славетного міста емісарів.
«Хіба ж це не прекрасно, Арею? Як же мені кортить побувати там! Злітати в гості до елінів і побачити все про що написано в таткових книгах на власні очі!», — вона простягає руку до оксамитових небес. Ліхтарі в саду потушені, тож ніщо не заважає милуватися золотим Місяцем.
«Коли-небудь я покажу тобі справжній Обрій Творців та Заборонене Місто», — обіцяє Арей. Він сидить поруч, звісно. Тоді вони разом вміщалися на підвіконні її кімнати й могли годинами мовчки сидіти плече до плеча, читати одну й ту саму книгу, обговорюючи її подумки. Ашула струсила головою, розганяючи раптову ману, серце гупало в грудях так гучно, що аж відбирало дихання. Ні, ні, тільки не це! Це життя Оріяни! Це спогади княжни! А вона — непрощена родини Айшар, альвійка, що кривавою магією вбила людину. Вона уклала угоду з Кем Атефом і десятиліттями користалася його владою, щоб прикликати харім. Вона безталанна безчарниця, яка не вміє читати магічні гліфи, бо вилетіла з Вежі у перший же рік навчання.
— Артефакти такої потужності належать до епохи елінів. КV62 це об’єкт призначений для зберігання органічної форми життя.
— Тобто… артефакт-могила?
— Радше саркофаг із захисним амніоном усередині. Таке ж призначення в Альфродул, — Акхіл не зупинився навіть коли Ашула важко зітхнула й затремтіла дужче. — Саме тому він наділений потужним захисним механізмом, здатним анігілювати будь-яку фізичну чи магічну загрозу та відлякувати химер.
Це був наче удар у ребро. Гіркота сповнила* рот і на мить Ашулі забракло повітря. Усі її здогадки стали такими зрозумілими, а відповіді очевидними. Вона згадала обриси жіночого тіла, що намарися їй в дитинстві. Як воно начебто плавало у блакитній сяйнистій рідині. Кристал якому віками молилися альви виявився саркофагом княжни Оріяни.
— От де поділося її тіло… — пробурмотіла собі під носа. — Альфродул — це Оріяна Арратівна!
Щойно вона це промовила, яскраві кольори саду виблякли, наче невидима рука розлила усюди змивку, а сонячне світло потьмянішало й повітря сповнив знайомий озонистий запах від якого в носі залоскотало. Густі тіні пожадливо тяглися до них безтілесними пальцями з-під кущів та ліхтарів. І їхні чорні обриси підозріло нагадували схимерлених людей. Тіні звісно ж не могли їм нашкодити, вони просто совалися збоку в бік, перетікали вузькими стежками, наче потворні скелети риб та мовчки за усім спостерігали. Ще один знайомий феномен, що можна спостерігати перед сходженням Пітьми. Пірнальники вірили, що це тіні перших захоплених Пітьмою мешканців Кріо, навіки прикуті до тіньового існування, щоб сповіщати решту світу про небезпеку. І хоча виглядали вони здебільшого моторошно, нікому не чинили зла, певно через це світло Білої стіни їх пропускало. Чи можливо це? Пітьма? Зараз? Ашула завертіла головою навсібіч.
Усі звуки ураз ущухли, не співали пташки у кронах тамарисків, не стрекотали* цикади в заростях рододендронів, а у небі, за темними хмарами, наростав дивовижний звук схожий на довгий стогін пораненого кита, що виринув з безодні за своїм останнім подихом. Але сонце, хоча тьмянішало поки нікуди не щезло, повітря лишалося прозорим із присмаком озону.
— Що відбувається?..
— Гадаю, це початок аномалії про яку попереджав ваш брат. — Акхіл зігнув руку в лікті й звірився з чорним браслетом. — Наші зонди фіксують незначне пониження температури та збільшення рівня озону в атмосфері. — Зонди*, про які мовив сардар, — то були невеликі срібні м'ячики, яких машини порозкидали недалеко від мурів Ельвагару. Торкаючись землі, ті м'ячики котилися навмання та прудко зникали з поля зору, лишаючи не глибокі сліди.
— Так, але це не виглядає як сходження Великої ночі… у Венетії все відбувалося інакше. Значно швидше.
«Можливо ели припинили дивитися на світ, бо їм боляче кривдити людей? Уяви, що ти йдеш доріжкою і дивишся під ноги. Скількох мурах ти розчавив, а скількох спробував обійти? А якщо тобі боляче чавити мурах, то щоб пройти достатньо не дивитися під ноги... Для елів смертний світ це мурашник».
Ашула озирнулася, голос Оріяни так ясно прозвучав у думках, наче княжна направду стояла позаду та вела звичну філософську бесіду з братом-близнюком за пообіднім чаєм. Та за спиною у неї був лише сад та примарний образ* білої стіни, що забрала собі обрій. Її буде видно навіть з Місяця…
«Я вичитала в батькових книгах, що в давні часи на сході континенту існувала стіна, заввишки з чотириповерховий будинок. Вона простягалася на понад 21,000 кілометрів і будували її ледь не дві тисячі років. Тої стіни давно немає, а каміння-руїни знаходяться на території Кріо. Цікаво чи Білі мури Ельвагару такі ж високі? Чи, може й вищі? Кажуть, що коли стати внизу стіни, то починаєш вірити в гігантів. Адже яка сила змусила її зрости так високо? Древні піраміди лише іграшки у порівнянні з її величчю. Шкода, що я ніколи не була в Ельвагарі».
Знову думки Оріяни полонили розум. Ашула схопилася за скроню й стала люто терти її вказівним пальцем. Голова враз стала важчою. Раптова слабкість скула тіло й стало хилити на сон.
— Краще повертайтеся в будинок, хатун. Додатковий захист артефактів не завадить. Ми не можемо передбачити фазу сходження Пітьми.
— А що робитимеш ти? — спантеличено закліпала, хоча й сама думала про те, щоб повернутися.
— Ми перевіримо околиці та готуватимемося до нападу, — Акхіл притиснув руку до матового чорного панцира там, де мало бути його механічне серце, і дочекався, коли вона повернеться садовою доріжкою на ґанок, перш ніж розчинитися в сутінні разом з іншими сардарами.
Ашула зітхнула, потерла стомлені очі розмальованим кулаком. Щойно вона ступила за поріг дому, ноги під нею підігнулися і її хитнуло на підлогу. «Присутність творця необхідна. Потрібно, щоб незалежний усвідомлена істота споглядала за світом, інакше буття розсиплеться. І не важливо в який момент майбутньому чи минулого творець з’являється. Його присутність відчувається повсюди. Це наче кільця на воді від кинутого камінця». Світ перед очима замерехтів сріблясто білими цяточками шрайфу. Стіни загойдалися, наче завіска під вітром, а стеля провалилася в дедалі тьмяніше небо. «Нестатки творця у світі породжує хаос в душах. Сам творець не зобов’язаний усвідомлювати себе. Усе відбувається автоматично. Це така гра».
«Еліашшшаа» — прошелестіло звідусіль. І вона відчула всеосяжну увагу, яка зосередилася на ній. Тоді обережний доторк примарних рук, що притримали її за спину, вклали на хитку підлогу. — «Спи, Оріяно. І згадай усе».
Світ далі собі погойдувався і крушився. Стіни будинку тріскалися, наче шкарлупа яйця. Сутінкове небо остаточно поглинуло стелю. Щойно вона заплющила очі, гойдавиця припинилася і вона прокинулася у власному тілі з золотим як стигле жито волоссям та молочно білою шкірою. Прокинулася у святковий день, що стане найбільшою трагедією світу.
