З чого починається шведська література, велика і потужна? Хтось скаже – з «Римованої хроніки Еріка» початку 13 століття – і матиме рацію. Хтось скаже – з «Саги про ґутів» (ґутнійців, давніх мешканців Готланду) середини 14 століття – і теж не сильно помилиться. Але є пам’ятка, скажімо так, значно старіша – може, не літератури як такої, але словесності – вже точно.
Йдеться, як ви зрозуміли, про знаменитий Rökstenen, Рьокський рунічний камінь.
П’ятитонну рунічну брилу 2,4 метри заввишки зауважили у 19 столітті, вбудованою в стіну церковки в селищі Рьок у муципуципалітеті Одесгьоґ, що у Естерйотланді. Церкву датують 12 століттям, а саму брилу – самісіньким початком 9 століття. За кілька десятиліть після відкриття каменюку вийняли зі стіни і поставили поруч церкви, де та і стоїть понині. А назва «Рьокський камінь» - це масло масляне: rök/rauk це місцеве слово, яким, власне, і позначається брила у вигляді стовпа, природна чи рукотворна (ісландський відповідник – drengr); вважається, що назва села походить якраз від цього каменю. Скандинави теж пробували у мегаліти, але пішли своїм шляхом.
З одного боку, Рьокстенен – це типовий «пам’ятний камінь», встановлений на згадку за певною померлою людиною. З іншого боку – про саму людину відомо з тексту на камені вкрай мало (але що ж – і такі рунічні камені трапляються). Зате напис, зроблений на початку молодшими рунами, далі – старшими, а під кінець – шифрованими, являє собою віршування ув архаїчних розмірах: початок – у льйодахаті («пісенному розмірі»), від сюжету про Теодоріха і до кінця – у форнюрдіслаґу («порядку прадавніх творінь»), типові еддичні розміри, яких, втім, не цуралися і скальди прийдешніх часів. Мова напису – давньоскандинавська, якраз у момент виокремлення її східного (дансько-шведського) діалекту.
На щастя, добрі люди з проєкту Рунадата благополучно інтерпретували всі руни, розгадали шифр наприкінці і склали це все у нормальні слова. А інші добрі люди зробили нормалізований запис обома діалектами давньоскандинавської мови – східним і західним, за що їм велика подяка, інакше ми б тут повісились. Отже, рунами це пише так:
ᛆᚠᛏᚢᛆᛘᚢᚦᛌᛏᚭᚿᛏᛆᚱᚢᚿᛆᛧᚦᛆᛧ ᛭ ¶ ᚿᚢᛆᚱᛁᚿᚠᛆᚦᛁᚠᛆᚦᛁᛧᛆᚠᛐᚠᛆᛁᚴᛁᚭᚿᛌᚢᚿᚢ ¶ ᛌᛆᚴᚢᛘᚢᚴᛘᛁᚿᛁᚦᛆᛐᚽᚢᛆᚱᛁᛆᛧᚢᛆᛚᚱᛆᚢᛓᛆᛧᚢᛆᛧᛁᚿᛐᚢᛆᛧ ¶ ᚦᛆᛧᛌᚢᛆᚦᛐᚢᛆᛚᚠᛌᛁᚿᚢᛘᚢᛆᛧᛁᚿᚢᛘᚿᛆᛧᛐᚢᛆᛚᚱᛆᚢᛓᚢ ¶ ᛓᛆᚦᛆᛧᛌᚭᛘᚭᚿᚭᚢᛘᛁᛌᚢᛘᚭᚿᚢᛘ ᛫ ᚦᛆᛐᛌᛆᚴᚢᛘᚭᚿᛆ ¶ ᚱᛐᚽᚢᛆᛧᚠᚢᚱᚿᛁᚢᛆᛚᛐᚢᛘᚭᚿᚢᚱᚦᛁᚠᛁᛆᚱᚢ ¶ ᛘᛁᛧᚽᚱᛆᛁᚦᚴᚢᛐᚢᛘᛆᚢᚴᛐᚢ ¶ ᛘᛁᛧᚭᚿᚢᛓᛌᛆᚴᛆᛧ ¶
ᚱᛆᛁᚦᛁᛆᚢᚱᛁᚴᛧᚽᛁᚿᚦᚢᚱᛘᚢᚦᛁᛌᛐᛁᛚᛁᛧ ¶ ᚠᛚᚢᛐᚿᛆᛌᛐᚱᚭᚿᛐᚢᚽᚱᛆᛁᚦᛘᛆᚱᛆᛧᛌᛁᛐᛁᛧᚿᚢᚴᛆᚱᚢᛧᚭ ¶ ᚴᚢᛐᛆᛌᛁᚿᚢᛘᛌᚴᛁᛆᛚᛐᛁᚢᛓᚠᛆᛐᛚᛆᚦᛧᛌᚴᛆᛐᛁᛘᛆᚱᛁᚴᛆ ¶
ᚦᛆᛐᛌᛆᚴᚢᛘᛐᚢᛆᛚᚠᛐᛆᚽᚢᛆᚱᚽᛁᛌᛐᛧᛌᛁᚴᚢ ¶ ᚿᛆᛧᛁᛐᚢᛁᛐᚢᚭᚴᛁᚭᚿᚴᚢᚿᚢᚴᛆᛧᛐᚢᛆᛁᛧᛐᛁᚴᛁᛧᛌᚢᛆ ¶ ᚦᚭᛚᛁᚴᛁᛆ ᛭ ᚦᛆᛐᛌᛆᚴᚢᛘᚦᚱᛁᛐᛆᚢᚿᛐᛆᚽᚢᛆᚱᛁᛧᛐ ¶ ᚢᛆᛁᛧᛐᛁᚴᛁᛧᚴᚢᚿᚢᚴᛆᛧᛌᛆᛐᛁᚿᛐᛌᛁᚢᛚᚢᚿᛐᛁᚠᛁᛆ ¶ ᚴᚢᚱᛆᚢᛁᚿᛐᚢᚱᛆᛐᚠᛁᛆᚴᚢᚱᚢᛘᚿᛆᛓᚿᚢᛘᛓᚢᚱᚿ ¶ ᛧᚠᛁᛆᚴᚢᚱᚢᛘᛓᚱᚢᚦᚱᚢᛘ ᛭ ᚢᛆᛚᚴᛆᛧᚠᛁᛘᚱᛆ=ᚦᚢᛚᚠᛌᚢ ¶ ᚿᛁᛧᚽᚱᛆᛁᚦᚢᛚᚠᛆᛧᚠᛁᛘᚱᚢᚴᚢᛚᚠᛌᚢᚿᛁᛧᚽᚭᛁᛌᛚᛆᛧᚠᛁᛘᚽᛆᚱᚢᚦ ¶ ᛌᛌᚢᚿᛁᛧᚴᚢᚿᛘᚢᚿᛐᛆᛧᚠᛁᛘ(ᛓ)ᛁᚱᚿᛆᛧᛌᚢᚿᛁᛧ ¶ ᚿᚢᚴᛘ---(ᛘ)-- ᛆᛚᚢ --(ᚴ)(ᛁ)ᛆᛁᚿᚽᚢᛆᛧ-ᚦ... ...ᚦ... × ᚠᛐᛁᛧᚠᚱᛆ ¶
ᛋᛃᚷᚹᛗᛟᚷᛗᛖᚿᛇ[3:3 = ᚦ]ᛃᛞᚺᛟᛃᛦᛇᚷᛟᛚᛞ ¶ ᚷᛃᛟᛃᛦᛇᚷᛟᛚᛞᛁᚿᛞᚷᛟᚭᚿᛃᛦᚺᛟᛋᛚᛇ ¶
[ᛆᛁᚱᚠᛓᚠᚱᛓᚿᚽᚿᚠᛁᚿᛓᛆᚿᛐᚠᚭᚿᚽᚿᚢ = ᛌᛆᚴᚢᛙᚢᚴᛙᛁᚿᛁᚢᛆᛁᛙᛌᛁᛓᚢᚱᛁᚿᛁᚦ] ¶ ᛧᛐᚱᚭᚴᛁᚢᛁᛚᛁᚿᛁᛌᚦᛆᛐ ᛭ [ᚱᚽᚠᚦᚱᚽᛁᛌ = ᚴᚿᚢᚭᚴᚾᛆᛐ] ¶ ᛁᛆᛐᚢᚿᚢᛁᛚᛁᚿᛁᛌᚦᛆᛐ ᛭ [2:2 = ᚿ] [2:3 = ᛁ] [1:1 = ᛐ] ¶
[3:2 = ᚢ] [1:4 = ᛚ] ¶ [2:2 = ᚿ] [2:3 = ᛁ] ¶ [3:5 = ᚱ] [3:2 = ᚢ]ᚦᛧ ¶ [2:5 = ᛌ] [2:3 = ᛁ]ᛓᛁ ¶ [3:2 = ᚢ] [2:3 = ᛁ]ᛆ ¶ [3:2 = ᚢ] [2:4 = ᛆ]ᚱᛁ ¶
([2:5 = ᛌ]) [2:4 = ᛆ] [3:6 = ᚴ] [3:2 = ᚢ] [1:3 = ᛙ] [3:2 = ᚢ] [3:6 = ᚴ] [1:3 = ᛙ] [2:3 = ᛁ] [2:2 = ᚿ] [2:3 = ᛁ] ¶ [3:3 = ᚦ] [3:2 = ᚢ] [3:5 = ᚱ]
А східним діалектом олднорска – так:
Æft Wǣmōð/Wāmōð stąnda rūnaʀ þāʀ. Æn Warinn fāði, faðiʀ, æft fæigjąn sunu. Sagum mōgminni/ungmænni þat, hwærjaʀ walrauƀaʀ wāʀin twāʀ þāʀ, swāð twalf sinnum wāʀin numnaʀ at walrauƀu, bāðaʀ sąmąn ą̄ ȳmissum mąnnum. Þat sagum ąnnart, hwaʀ for nīu aldum ą̄n urði fiaru meðr Hræiðgutum, auk dō meðr/dœmiʀ hann/enn umb sakaʀ. Rēð Þiaurikʀ hinn þurmōði, stilliʀ flutna, strąndu Hræiðmaraʀ. Sitiʀ nū garwʀ ą̄ guta sīnum, skialdi umb fatlaðʀ, skati Mǣringa. Þat sagum twalfta, hwar hæstʀ sē Gunnaʀ etu wēttwąngi ą̄, kunungaʀ twæiʀ tigiʀ swāð ą̄ liggia. Þat sagum þrēttaunda, hwariʀ twæiʀ tigiʀ kunungaʀ sātin at Siolundi fiagura wintur at fiagurum naƀnum, burniʀ fiagurum brø̄ðrum. Walkaʀ fimm, Rāðulfs syniʀ, Hræiðulfaʀ fimm, Rugulfs syniʀ, Hāislaʀ fimm, Hāruðs syniʀ, Gunnmundaʀ/Kynmundaʀ fimm, Biarnaʀ syniʀ. Nū 'k m[inni] m[eðr] allu [sa]gi. Æinhwaʀʀ ... [swā]ð ... æftiʀ frā. Sagum mōgminni/ungmænni þat, hwaʀ Inguldinga wāʀi guldinn at kwą̄naʀ hūsli. Sagum mōgminni/ungmænni, hwæim sē burinn niðʀ dræ̨ngi. Wilinn es þat. Knūą/knyią knātti iatun. Wilinn es þat ... Sagum mōgminni/ungmænni: Þōrr. Sibbi wīawæri ōl nīrø̄ðʀ.
Дослівно ця абабагаламага означає:
За Вемодом/Вамодом постали ці руни. А офарбив їх Варін, батько, для приреченого/загиблого сина. Скажемо спомин люду, дві речі були зняті з убитих, дюжину разів їх з убитих знімали, завжди з різних людей. Скажемо вдруге, хто дев’ять поколінь тому втратив життя від хрейдготів, притому помер з присуду за велику провину. Правив Тйорек (вважають – сам Теодоріх Великий), з вдачею/духом Тора (хоробрий) князь моряків, на березі Хрейдмара. Сидить нині готовий на Ґоті (коні), щит міцно прикріплений, князь Мерінґів. Так скажемо в дванадцяте, кінь Ґунн (Ґунн – «битва», валькірія або велетка, її кінь – вовк) бачив харч поля зборів (харч поля битви = трупи), де конунгів два десятки полягли. Так скажемо в тринадцяте, як два десятки конунгів сиділи на Сйолунді чотири зими, чотирьох імен, діти чотирьох братів. Валькарів п’ятеро, синів Радульва, Хрейдульвів п’ятеро, синів Руґульва, Гайсларів п’ятеро, синів Гаруда, Ґуннмундів п’ятеро, синів Бйорна. Нині спомин за всіма промовлений. Хтось... за/після того. Скажемо спомин люду те, як Інґольдінґи були викуплені жінки причастям (жертвопринесенням, посвяченням). Скажемо спомин люду (про того), хто народився родичем героя. Це є Вілін. Він міг/зміг здолати йотуна. Вілін є тим... Скажемо спомин люду: Тор. Сіббі Мешканець Храму дев’яностолітній припасував (тут не дуже ясно; дослідники вважають, що треба інтерпретувати так: «Дев’яностолітній Сіббі з Храму / з Ве сплодив сина)».
Або, як ми любимо:
1.
За Вемодом руни постали.
Зчервонив їх Варін, батько,
за сином загиблим.
2.
Скажемо люду на спомин:
скарби два знято з убитих,
дюжину раз їх з убитих знімали,
щоразу – із різних людей.
3.
Скажемо вдруге – про того,
хто дев’ять колін вглиб віків
утратив життя від хрейдготів;
за присудом вмер, з провини своєї.
4.
Правив Тйорек
з духом Тора,
вождь мореплавців,
на березі Хрейдмара.
Нині сидить,
готовий, на Ґоті,
тарч приторочений,
Мерінґів князь.
5.
В дванадцяте скажемо:
бачив кінь Ґунн
харч поля зборів,
де двадцять князів полягли.
6.
В тринадцяте скажемо:
конунгів двадцять
сиділи на Сйолунді
чотири зими,
імен чотирьох,
діти батьків чотирьох:
7.
Валькарів п’ятеро,
синів Радульва,
Хрейдульвів п’ятеро,
синів Руґульва,
Гайсларів п’ятеро,
синів Гаруда,
Ґуннмундів п’ятеро,
синів Бйорна.
Нині за кожним
сказано спомин.
8.
Скажемо люду на спомин,
як Інґольда родичів
жертвою жінки
було порятовано.
9.
Скажемо люду на спомин,
як народився
родич героя.
Був то Вілін,
зданий здолати
злобного йотуна.
Вілін є тим...
10.
Скажемо люду на спомин: о Торе!
Храмовий Сіббі
в літ дев’яносто
сина зробив.
У вас, мабуть, постало питання: а про що взагалі вся ця ахінея? Будемо дискутувати!
По-перше, цілком очевидно, що цей камінь поставив дехто Варін за своїм загиблим сином Вемодом/Вамодом. Але заразом вирішив поуправлятися у поезії, не полінувався накарябати цілу купу рунічних знаків. Навіщо? Хто всі ці люди і нелюди, і який стосунок мають до бідосі Вемода? Можливо, а враховуючи масштаб робіт – вірогідно, що Варін був не просто балтійським бобирем, а цілим місцевим бугром, хьовдинґом якимось чи й герсиром. Зведення пафосної рунічної ділди – ознака його становища, статусу і понтів. А йтися може, принаймні почасти, про його, Варіна, пращурів і родичів. Але давайте по порядку.
Що це за два скарби, знятих з убитих, чи пак військові трофеї, здобич, достеменно невідомо. Припускають – меч і щит або ж меч і шолом. Можливо, якісь артефакти, які передавалися у роду Варіна з покоління у покоління.
Хрейдготи, рейдготи (готи-вершники) – загальний поетичний синонім (хейті) на позначення воїнів і всячеських героїв, але конкретно тут може йтися або про історичних готів (а враховуючи далі Тйорека/Теодеріха, остготів), або (враховуючи локацію – Східний Ґьотланд у Швеції) про місцевих готів, чи ґьотів, чи ґаутів, чи я не знаю, ну ви зрозуміли. А от хто там був такий нефортунний, що його ці готи закатрупили з його ж провини – невідомо. А може, і якийсь Варіна пращур, а може і навпаки, кревний ворог (тоді це сюжет про помсту чи стару добру кревну ворожнечу).
Що за Тйорек і чому Варін про нього згадує – теж неочевидно. Дослідники сходяться на тому, що це той самий вождь остготів Теодоріх Великий. Це була досить популярна персона у германському героїчному пантеоні, як і багато діячів епохи великого переселення ідіотів – Аттила, бургунди-нібелунги, Сіґурд/Сіґіберт, Германаріх тощо. Можливо, Варін вважав його одним зі своїх пращурів.
Місиво, на яке лупає очками вовк у строфі 5 – це, на думку деяких дослідників, вікопомна і легендарна (чит. – фейкова, ггг) битва при Бравеллі. Це була, якщо таки була, епічних розмірів заруба між шведами (свейями), західними ґаутами й естами з одного боку (капітан команди – Сіґурд Перстень, батько казкового Раґнара Лоброка), і данцями, східними ґаутами і вендами – з іншого (капітан команди – Харальд Бойовий Зуб). Матч був запеклий, дали додатковий час, але Харальд програв і позбавився свого остатнього зуба, а заразом і життя. Що я вам тут розказую, самі почитаєте. Дуже ймовірно, що пращури Варіна теж веселилися при Бравеллі – при тому пращури не дуже й далекі, адже цю подію приблизно датують 770 роком, сам Варін тоді ще міг бути юнаком.
Двадцять конунгів, які чотири зими сиділи (в сенсі – зимували) на Сйоланді (схоже – йдеться про Зеландію), це, можливо, ті самі двадцять конунгів, які загинули у попередній строфі. П’ятеро з них звалися Валькар, п’ятеро – Хрейдульв, п’ятеро – Гайслар, п’ятеро – Ґуннмунд, чи може Кудмунд. Тут у нас або ілюстрація трохи ідіотичної звички північан давати всім дітям одне ім’я (така сама прутня водилася і за ірландцями, наш привіт королеві Медб), або таки поетичне перебільшення. Цікаво, що вони тут названі саме конунгами, а не якимось поетичним синонімом, себто це були очільники великих (за тими мірками, ясна річ) територіальних громад, а не просто якісь крутелики з району. Чи фігурують ці імена в інших джерелах у цьому контексті – я так і не зрозумів. Ну знаємо ми Ґудмунда з пісень про Хельґі, але чи це той самий Ґудмунд – хто ж його розбере (тим паче, що тут таки Ґуннмунд, хехе). Чи мали вони стосунок до родоводу Варіна – знову ж таки, невідомо. Схоже, це якраз були їхні вороги (якщо Сйоланд – це таки Зеландія, а не, скажімо, Смолланд у Швеції).
Що то за Інґольд та, відповідно, його родичі (Інґольдінґи), кому вони завинили і яким чином їх було викуплено/порятовано через причастя/жертву/посвячення жінки (якої?) – відповідей немає. Можливо, йдеться про Інґ’яльда Лихого Правителя, міфічного конунга Швеції з династії Інґлінґів, на якому правління цієї династії у Швеції, власне, і скінчилося. Там взагалі дуже повчальна історія. Відтак Інґольдінґи – це або ті Інґлінґи, які перебралися до Норвегії, або ті, що сяк-так лишилися у Швеції, хай і з пониженим статусом. Але що це за сюжет із жінкою, чому і кого треба було викупити (сплатити за них верґельд?) і в чому полягала її жертва – знову ж таки, невідомо. Схоже, перед нами тут якийсь не вцілілий міф, фрагмент якогось давнього епічного сюжету.
З Віліном теж не дуже ясно. Героя з таким ім’ям ми теж ніде більше не зустрічаємо. Припускаємо – теж хтось із пращурів Варіна.
Останній куплет оповідає нам про діда Сіббі, якому дев’яносто год і який є Вевеїр – Мешканець Ве. Або це такий топонім, або Ве – це «храм», як у словникові пише. Ми тут до останнього схиляємося. Хтозна, може був такий хутір із капищем, який назвали на честь цього капища. Інтерпретувати це діло можна так, що наш старенький дідо молиться до Тора, щоб той дав йому потенцію зачати сина, або навпаки – дякує Тору за потенцію після того сина народження. Просто тобі літературна цитата зі Старого Завіту, де Авраам родив, бачте, Ісака (йому там теж десь під сто років було).
Взагалі дуже скидається на те, що перед нами – фрагменти якогось ширшого твору, якогось відомого принаймні на рівні фабули епосу. За це кажуть зачини «вдруге», «в дванадцяте», «в тринадцяте» (а де решта? значить, було і «вчетверте», і «в десяте» тощо?), сюжетна незавершеність, уривчастість, що має на меті таку собі літературну вікторину в дусі постмодернізму: а ну-но вгадайте весь твір за уривком (і розрахунок же був на те, що таки вгадають). Може, перед нами – уламок якоїсь шведської Едди, знавцем і виразником якої був Варін? І отже, тоді цей Варін був на додачу місцевим тулом – поетом старої традиції, жерцем і сказителем? До речі, дуже схоже, що це ім’я відоме нам і зі «Старшої Едди» через топоніми – Варинсфіорд, Сваринсхауґ, Вариней...
Словом – явно непростий був дядько. Не з такої сім’ї, з багатої.
Чим же нам важливий і цікавий Рьокстенен? Ну по-перше, це камінь із найдовшим рунічним написом евер. По-друге, це взірець давньоскандинавської мови на її східних теренах. По-третє і головне: це один із перших, якщо не перший зафіксований на письмі взірець традиційної північної поезії. Так – у розмірах еддичних, архаїчних, і тим не менш. Тут уже є вжиток кенінґів – hæstʀ Gunnaʀ ‘кінь Ґунн’ = ‘кінь валькірії/тролиці’ = ‘вовк’, eta wēttwąngi ‘харч поля зборів’ = трупи і хейті – guti ‘Ґоті’ = ‘кінь’. Ну і алітерації трохи, само собою. Багато з того, що ми потім побачимо як і «Еддах», так і в поезії скальдів, уже є тут, на благодатних шведських ґрунтах.
А також – і це, гадаю, буде цікаво філологам – тут міститься єдиний випадок вжитку терміну húsl у поганському контексті. Конкретно тут: Inguldinga wāʀi guldinn at kwą̄naʀ hūsli. («Інґольдінґи були викуплені через жінки hūsli»). Оце останнє слово, у західному варіанти олднорску húsl, у східному – hūsl, у початковому – щось типу hosl, споріднене до англ. housel і означає те саме: ‘причастя’. Ви можете спитати: яке в сраку причастя, ви чого, тут же самі язичники. Ба й справді, всі форми цього – питомо германського – слова, спорідненого, очевидно, зі словом hús ‘дім’, завжди означають причастя, урочисто-магічне хавання ротом печивка, з якого був створений Ісус. І навіть у словнику Віґфуссона-Клісбі сказано, що це слово, мовляв, ніколи-ніколи не вживається на позначення якихось язичницьких ритуалів. Ну що ж – напиздюнькали нам Клісбі з Віґфуссоновичем, буває. Друга справа – що ж це слово означає конкретно тут. Можливо – якийсь божественний ритуал. Найчастіші інтерпретації – або жертвопринесення (жінки? чи самою жінкою когось/чогось іншого?), або посвячення (знову ж таки: жінки? чи то сама жінка когось/щось чомусь посвятила?). Тоді треба читати так, що якась жінка принесла себе в жертву/її принесли в жертву, щоб врятувати нащадків Інґольда?
У нас тут є трохи дика версія, але вже ладно. Якщо Інґольд це Інґ’яльд Лихий, то можемо згадати епізод, де він скликав на бенкет своїх конунгів-конкурентів, де за столом служила його дочка Аса, яка всім поналивала йоржу, так що всі задубіли і попадали п’яні як чіп, а вона замкнула хату і її підпалила, і так всі батькові конкуренти перетворилися на добрива. Тоді, може, húsl (даруйте, буду вживати більш знайомий варіант цього терміну) тут означає «хатня гостинність», «пригощання», в основі своїй – теж священний ритуал, але – із присмаком типового германського чорного гумору. Тоді «викуплені Інґольдінґи» означає, що нащадки Інґольда/Інґ’яльда тепер, коли вороги мертві, будуть убезпечені. Але, як ми знаємо, це не дуже-то спрацювало, і нащадки Інґ’яльда мусили зі Швеції хутко втікати. Тоді це вже не чорний гумор, а просто-таки гіркий сарказм...
Хай там як, Рьокський камінь – унікальний артефакт, який з одного боку породжує багато питань і викликів для дослідників, а з іншого – підтверджує теорії, зокрема про загальноскандинавську традицію форми епічної пісні, про її автохтонний характер, про те, що еддичні сюжети чи радше спосіб їхньої реалізації існували ще задовго до їхнього запису християнами. Дуже схоже, що на балтійських берегах існувала своя, дансько-шведська Едда, і дуже шкода, що вона взяла, та й не збереглася. Чи можна у краплі – побачити цілий океан?..
Слався, Варіне – луна твого слова бринить у віках!