”…серед них завжди були так звані “характерники”, котрих ні вода, ні шабля, ні звичайна куля, крім срібної, не брали. Такі “характерники” могли відмикати замки без ключів, плавати човном по підлозі, як по морських хвилях, переправлятися через ріки на повстині чи рогожі, брати голими руками розпечені ядра, бачити на кілька верстов навколо себе за допомогою особливих “верцадел”, жити на дні ріки, залазити й вилазити з міцно зав’язаних чи навіть зашитих мішків, “перекидатися” на котів, перетворювати людей на кущі, вершників на птахів, залазити у звичайне відро й пливти в ньому під водою сотні і тисячі верстов”.
Д. І. Яворницький "Історії запорізьких козаків"
Матеріал підготовлено за мотивами монографій Тараса Каляндрука
Козак Мамай — один з найвідоміших характерників
Характерники у народній свідомості наділялися надздібностями: вони могли зупиняти кулі руками, пересуватися по воді, проходити крізь стіни, перекидатися на тварин, наводити мороки на ворогів; їх не брала ніяка зброя і з кожної битви вони виходили переможцями (так, кажуть, що характерником був і Іван Сірко, який здобув перемогу у 65 боях). Але ж у чому насправді секрет характерників? Чи була справа лише у високій бойовій майстерності або дійсно існувала особлива козацька магія?
Перш ніж відповісти на це запитання, слід розібратися, чому у козаків була настільки висока репутація, що навіть шляхтичі посилали на навчання на Січ своїх дітей.
Трохи про майстерність та традиції козаків
Бойове мистецтво було на високому рівні і за межами Запорізької Січі. У різних куточках України проводилися військові змагання, які доводили високий рівень підготовки української шляхти. Наприклад, на таких ось лицарських змаганнях у Львові у XVII сторіччі пропонувалося перестрибнути рів завширшки у 8 ліктів. Українські шляхтичі переймали досвід і у європейців: там лицарі були знайомі не лише із бойовими мистецтвами, а й з духовними техніками (наприклад, медитацією).
Але що ж було такого особливого у Січі, що шляхтичі посилали своїх дітей навчатися саме туди? Чим була унікальна майстерність саме козаків?
Василь Костенецький, генерал-лейтенант Російської імператорської армії українського походження, у своїх спогадах розкриває деякі таємниці надприродньої сили козаків. В чомусь ці тренування скидалися на тренування тибетських монахів. Майбутніх козаків з дитинства вивчали витривалості до холоду та голоду, вчили плавати, веслувати та боротися. З дитинства також використовували спеціальні приладдя для тренування - наприклад, шкіряний м'яч, набитий горохом. Пізніше горох замінювали на свинцевий дріб. Такі вправи допомогали у майбутньому “жонглювати двадцятифутовими ядрами”.
Іван Сірко — ще одний видатний характерник
Багато вправ мали символічний та міфічний підтекст — їх корені сягають Індії та навіть Скіфії. Наприклад, гра для майбутніх козаків, під час якої вони, з’ївши кашу, виносили горщик надвір та з певної відстані намагалися його розбити, кидаючи палки, а опісля наввипередки збирали черепки та підкидали їх догори. Корені цієї традиції можна знайти у Індії, де під час свята гопала-кала б’ють горщики, а звичай підкидати уламки пов’язан із давньою традицією підкидати щось аж до самої небесної тверді. Окрім всіх відомих козацьких регалій (наприклад, булави), можливо, існували також і таємничі (про них козацькі діячі часом обмовлялися, але ніколи не розвивали свою думку).
Козаків вирізняло філософське ставлення до смерті. Курінний отаман, показуючи новоприбувшому його місце, вітав його такими словами “Ну, синку, оце і вся твоя домовина! А як умреш, то ще менш буде!” Важливою справою було забрати тіло загиблого товарища - коли це було неможливо, то козаку насипали символічну могилу.
Вірогідно, існував і певний кодекс, що зобов’язував козаків завжди залишатися спокійними - навіть про наближення ворога слід було повідомляти спокійно. У таких серйозних випадках козаки були обережні зі словами та інтонаціями, отже, окрім бойової підготовки важливим був і моральний стан.
Все це підводить нас до думки, що на Січі існувало не тільки багато власних забобон і прикмет, а й унікальне світобачення, цілий світоглядний комплекс, певний духовний кодекс.
Магія козацьких характерників
Є різні думки щодо етимології слова характерник. Одна з версій від грецького — «character» — "відмінна риса". Деякі дослідники стверджують, що етимологію цього слова слід шукати з допомогою санскриту. «Хара» - це боже натхнення. Отже характерник — це той, хто володіє центром хара.
Як ми вже встановили, різноманітні духовні вправи були добре знайомі козакам. Власне, у різні часи та у різних народів були воїни, які окрім високої бойової майстерності відрізнялися певним духовним кодексом та системою духовних практик. У переказах та легендах сила характерників ввижається неймовірною: вони могли і струсити з себе кайдани, і намалювати човен, а потім його “оживити”.
Найчастіше легенди оповідають нам про те, що характерників не брала ніяка зброя (або вони мали 7-9 життів) — вірогідно, саме через це були перестороги, пов’язані з їх похованням.
“За легендою, характерників «ніколи не ховали попи, а ховали їх запорожці по-своєму». Також вірили, що характерника можна було вбити лише срібною кулею в серце — тому вони нерідко першими йшли в бій.
Як розповідають легенди, декотрим характерникам після смерті забивали в груди кілок, щоб вони не вставали. Однак найпоширенішим похованням характерників було поховання лицем донизу. Цей звичай зберігся ще зі скіфських часів. Як стверджує історик Світлана Бессонова, таким чином хоронили «небезпечних людей-чаклунів, тобто осіб, чиє посмертне відродження було небажаним. Для того їх обертали обличчям вниз, щоб сонце не торкнулось їх своїм животворним промінням». Одне з таких поховань козака-характерника було розкопано в 1936 році біля села Архангельське Ясинуватського району Донецької області. Козак лежав у дубовій труні, зробленій без жодного цвяха, лицем донизу; одягнений був в червоні шаровари і синій жупан, підперезаний зеленим поясом, а за поясом мав пляшку горілки, запечатану сургучем.”
Вікіпедія
Аналогічні перестороги були у різних культурах. Наприклад, відомі поховання часів вікінгів, де, вірогідно, чаклунів придавлювали камінням — щоб вони не постали з могил. Люди різних традицій та культур у давнину вірили, що маг або відьма можуть ймовірніше за звичайну людину продовжити життя у посмерті. Небезпека від такого зомбі змушувала здійснювати різноманітні поховальні ритуали, щоб перестрахуватися та допомогти душі відправитися у призначене для цього місце.
Козаки, за переказами, могли виживати, навіть отримуючи несумісні із життям рани. Ба більше того — продовжувати успішно воювати, наводячи жах на ворогів. Такий стан був схожий зі станом берсерків та називався “запеклість”.
Магічне значення мала рідна земля. Її козаки насипали у чоботи та набивали коням у копита перед походом. Українська земля була своєрідним оберегом, а також могла “одводити ворогам очі, ніби козаки на своїй землі”.
Є цікавий момент: у легендах про Івана Сірко, Семена Палія, Максима Залізняка, а також багатьох інших, хто володів характерницькими здібностями, свою силу вони отримували, вбивши Чорта. За це Бог наділяв їх особливою силою. Символізм цих легенд зрозумілий: “вбити чорта” — це вбити зло у собі, подолати негативні риси. З цієї точки зору характерність — це вірність своєму духовному я, вміння зберігати внутрішню чистоту.
Максим Залізняк, за легендами, теж володів таємницями мистецтва характерників
Є багато переказів про те, як характерники передбачали майбутнє. Так, козацький писар Попович допомагав козакам порадами і омолоджував себе живущою водою, аж коли не побачив, що кіш буде зруйновано. Тоді він сказав: “Як не буде ні війська, ні козацтва, не хочу я по світу блукать” — та й помер. У переказах про таємні ради характерників стає зрозуміло, що вони не тільки передбачали майбутнє — вони мислили стратегічно, піклувалися, щоб майбутні покоління зберігли козацький дух. Взагалі турбота про Україну, її історію та майбутні покоління була властива козакам. Вони укладали книжки “Кахтирі”, де були історії про козацтво, їх культуру та співи, а також політичні ігри того часу, царів. Не дивно, що саме московити забороняли та намагалися знищити ці книжки.
Характерники ХХ сторіччя
У своїй книзі “Загадки козацьких характерників” Тарас Каляндрук згадує таку історію, яка відображає високий рівень бойової майстерності навіть нащадків козаків, і могла бути сприйнята свідками як справжня містика:
“Гостювавши в першого почесного гетьмана Українського козацтва Володимира Савовича Муляви, я почув про цікавий випадок. Його рідне село Жовнине Полтавської області розташоване в тому місці, де Сула впадає в Дніпро, і здавна належало до так званих козацьких сил. Козаки, котрі жили в селі під час визвольних змагань на початку ХХ ст., активно боролися проти червоних орд зі Сходу. Після захоплення більшовиками України, козаки не змирилися і продовжували партизанити в Дніпровських плавнях. [...]
Зі свого дитинства він пригадує розповідь матері Тетяни Бородай, яка одного разу була свідком цікавого поєдинку. Було це десь на початку 30 рр. ХХ ст. Один з козаків з відомої в селі родини Василенків, котрий вертав із села до плавнів, був заатакований групою вершників-червоноармійців. Козак ішов пішки, був неозброєним, тому червоноармійці не стали стріляти, а вислали одного зі своїх, щоб той шашкою “изрубил врага народа”. Тричі червоноармієць на повному скаку пробовав рубонути козака, але жодного разу не вдалося йому це зробити. Козак, навідліг долонею, відбивав лезо шашки і біг далі. З останнім ударом козак зміг не лише відбити удар, а й вибити шашку з руки червоноармійця і, поки той знімав рушницю, зник у плавнях.”
Замість висновків
Величезна кількість легенд про козаків-характерників доводить нам, що козацька вправність та бойова майстерність була на надзвичайно високому рівні — вороги були так нажахані козацькою силою, що інколи її містифікували. Але у різноманітних джерелах ми дійсно знаходимо підтвердження того, що козаки були добре знайомі з духовними практиками та слідували певному духовному кодексу, а також використовували різноманітні магічні практики (наприклад, обережні). А ще — турбувалися про майбутні покоління та збереження українського духу.
Козацький дух пройшов крізь століття. Він і понині серед нас — у мужності наших воїнів, у вже сучасних легендах. У гопніках, що захоплюють БТР зі шматком асфальту, у жіночці, що радить загарбникам покласти насіння до кишень. Так, можливо, таємничі магічні практики характерників не дійшли до наших часів. Але хара — божественна іскра — це те, що має кожен з нас.